Де ступала нога динозавра…
Як із депресивного аграрного регіону зробити туристичну родзинку: досвід Польщі

Ліна КУШНІР
Київ-Свєнтокшиське воєводство

…Що ти вже в іншій країні, відчуваєш щойно перетнувши кордон. Наш мікроавтобус перестає стрибати по дорозі і мчить так рівно, що навіть можна читати газету. При цьому поляки вважають, що в них дуже погані дороги і активно будують їх до Євро-2012. Через це вся Польща зараз нагадує великий будівельний майданчик.
Ми, група українських журналістів, на запрошення Польської туристичної організації їдемо в Свєнтокшиське воєводство (столиця - Кєльце), одне з найменших у країні. І хоча на відміну від Варшави чи Кракова Кєльце й околиці мало розкручені в туристичному плані, тут є багато що побачити і чому повчитися, запевняє наша невтомна провідниця і перекладач Олена Бондаренко, яка представляє Польську турорганізацію в Україні.
Відьомські чари
Спочатку була легенда. У Свєнтокшиському воєводстві розташовані найстаріші в Європі Пєпшові (Перцеві) гори. І хоча вони зовсім невисокі, зате з власною Лисою горою (Лиса гура), де, за переказами, збираються на свої шабаші місцеві чаровніци (відьми). Поляки розповідають, що жила в цих краях колись молода, вродлива і дуже добра відьма Агатка. А була й лиха - стара і потворна чаклунка, яка все шкодила селянам. Ніби й нічого особливого – таких казок можна наслухатися будь-де, але за цю легенду в регіоні вхопилися. Молода відьмочка на мітлі стала символом воєводства - її зображення можна побачити на всіх туристичних буклетах, а фігурку купити в будь-якій сувенірній крамниці. Тому туристичний девіз краю «Свєнтокшиське зачаровує» можна тлумачити як у прямому, так і переносному розуміні.  
Щоліта в столиці воєводства – місті Кєльце – на честь свого символа влаштовують грандіозний концерт, куди з’їзджаються польські зірки першої величини. Цьогоріч «Шабат чаровніц» («Шабаш чарівниць»), який транслювався в прямому ефірі польського телебачення, відбувся вже вдруге. Для таких концертів навіть збудували вражаючий «зал» просто неба зі сценою, «начиненою» сучасною технікою. Розташований він у старому кар’єрі - практичності поляків можна позаздрити: в нас би таке місце вочевидь перетворилося б у сміттєзвалище, а тут – амфітеатр, оточений романтичними кам’яними «стінами». До того ж над «залом» є накриття, то ж ніякий дощ глядачам не страшний. Подумалося: в такому місці комфортно почувалася б  «Країна мрій» Олега Скрипки, яка нинішнього літа пройшла під гучний акампонемент злив. На жаль, сцени такого рівня у Києві немає, а Кєльце ж, по суті, обласний центр…

У селищі Гута Скляна, неподалік якого й розташована польська Лиса гора, на догоду туристам збудували середньовічне поселення, яке дало роботу багатьом місцевим мешканцям.

Щодня, перевдягаючись у середньовічне вбрання, вирушають гутівчани на роботу: коваль вчить туристів роздмухувати міхом вогнище і працювати молотком, швець – шити взуття і сумки, ткаля – плести доріжки і жіночі прикраси з ниток, гончар – ліпити горщики без допомоги кола (середньовіччя ж як не як!). Господарство пасічника стоїть трохи далі від інших хатин, адже в його вуликах, видовбаних із колод, живуть справжнісінькі бджоли, мед з яких дають покуштувати.
В оселі місцевої знахарки, як і годиться,  - безліч трав. Жінка на них чудово розуміється, каже, що навіть вивчала спеціальну літературу. Тож поради відвідувачам дає цілком професійні. «Ось це –добре відоме всім алоє, - бере до рук горщика із колючими листочками. – Воно чудово гоїть рани, але щоб ця рослина дійсно допомогла, їй має бути не менше трьох років. Перш ніж використати листочок, алоє не треба поливати впродовж двох тижнів, тоді в ньому – найбільше цілющих речовин. І ні якому разі не зрізати ножем – краще відламати руками. А ось – всім знайомі волошки, - бере знахарка зі столу засушений букетик, - якщо з них пити чай, то очі будуть сині-сині. Принаймні, в це вірили наші предки». Поки знахарка ділиться з нами своїми секретами, її помічниця місить на столику в кутку тісто. А потім нарізавши коржиків, пече їх на вогні просто біля будинку. «Пригощайтеся!», - запрошують нас, пропонуючи до коржів мед, варення та духмяний чай із трав.
Біля поселення - ціла алея сувенірних крамниць, для малечі облаштовано дитячі майданчики. На брак відвідувачів туристичний об’єкт не скаржиться, принаймні, в розташованому поряд готелі, куди ми зайшли попити кави, було повно постояльців. «Поляки не мають звички проводити вихідні біля телевізора, - пояснює Олена Бондаренко. – Подорожують тут дуже активно. При чому поляки – величезні патріоти, їх все менше приваблюють Туреччина чи Єгипет. Вони віддають перевагу відпочинку в рідній країні». В цьому доводилося переконуватися й у багатьох інших місцях, де нам удалося побувати.
Динозаври і «сафарі»
А ось іще одна легенда - про демона, що мав на ногах три пальці, і сліди якого буцімто бачили біля селища Балтов. Вчені цим зацікавилися і навіть знайшли відбиток лапи того «демона», як з’ясувалося, динозавра! Так переказ отримав наукове обґрунтування, а невеличкий Балтов (усього 400 мешканців) – друге дихання.

З 2004 року тут існує «Парк Юрського періоду», де можна побачити сотню моделей динозаврів. Найбільший з них сягає в довжину майже 50 метрів. У Польщі – це вже третій «ЮраПарк», і якщо спочатку доісторичних тварин закуповували за кордоном, то згодом поляки створили власне підприємство. І тепер «клепають» таких переконливих ящерів, що навіть майстри спецефектів американці купують їхні гігантські «іграшки».

«Коли закрився єдиний у регіоні завод, мешканці Балтова уявлення не мали, як бути далі, - розповідає Григож Мажец, працівник служби маркетингу «ЮраПарку». – Коли вирішили зробити ставку на туризм, не всі мешканці повірили в успіх цієї справи. Навіть мер селища. Тож довелося зібрати місцевий референдум, звільнити мера, а на його місце обрати людину, яка б підтримала починання». В 2003 році гроші на реалізацію проекту дав Євросоюз. Тепер «Парк Юрського періоду» забезпечує роботою половину мешканців селища. А серед туристів – це популярне місце, куди їдуть одразу на кілька днів. Якщо в 2004 році тут побувало 40 тисяч відвідувачів, то в 2009-му – 500 тисяч, а в розпал нинішнього літа його вже відвідало 300 тисяч осіб. Навіть узимку життя в парку не завмирає завдяки гірськолижній трасі.
Сам об’єкт нині розбудувався на 50 гектарів. Вище в горах існує справжній звіринець. На величезній території у природніх умовах мешкають лами, олені, антилопи, муфлони, камерунські вівці, кабани, верблюди, страуси, зубри, яки, ангорські кози, коні… Нас, як і решту туристів, на це «сафарі» підвезли спеціальним автобусом. Звірі, угледівши гостей, безбоязно підходять до машини і зазирають у вікна. Водій у курсі справи – дістає шматок хліба і частує своїх «знайомих»… У нижньому зоопарку можна побачити вовків, мавп, єнота-полоскуна, скунса, а також екзотичних птахів.
Для дітей працюють численні атракціони, а дорослі можуть розважитися спуском на ролеркостері – це звивиста траса завдовжки 400 метрів на зразок «американських гірок», де швидкість кабінки можна регулювати самому. Річка, яка протікає біля «ЮраПарку», також не залишилася без діла – по ній усіх охочих сплавляють на плотах. Це цілком безпечно і весело: наприклад, нас у дорозі розважав польськими і українськими (!) народними піснями акордеоніст.
У кукурудзяному лабіринті
Коли бачиш розкішний бароковий палац у Курозвенках, то відмовляєшся вірити, що його доля була подібною до багатьох наших пам’яток. В часи соціалістичної Польщі тут був колгоспний склад. Але в Бельгії вдалося розшукати спадкоємця родини, якій колись належав маєток. В 1991 році Ян Марчін Попель повернувся на історичну батьківщину і отримав свою занедбану спадщину в усій «красі». Бельгійський пенсіонер, він був таки чоловік небідний, тож не опустив рук, а став реставрувати і приводити все в порядок. Сьогодні палац повністю у розпорядженні туристів. Тут можна побродити в таємничих підземних лабіринтах, винайняти розкішні апартаменти, влаштувати бенкет. При цьому сам господар з родиною (а в нього аж восьмеро дітей, наймолодші з яких ходять у школу) живе в досить скромному будиночку поруч з палацом. Чоловік часто сам приймає туристів, проводить екскурсії і не цурається ніякої роботи. А ще – постійно шукає способів, щоб привабити туристів.

Наприклад, родзинкою палацового комплексу є стадо бізонів, завезене з Північної Америки. Тваринам тут сподобалося, тож досить скоро із двох десятків особин стадо виросло до понад ста голів! Просто в поле, де пасуться ці велетні, нас відвезли на звичайному тракторці. Бізони практично не відреагували на нашу появу – звикли, проте нам усе ж не радили спускатися «за борт» - все таки це дикі тварини і гарантувати, що зможете у випадку чого накивати п’ятами від досить прудкого самця вагою в понад тонну, - не гарантує ніхто. Бізонів тут тримають не лише для екзотики, а й для… кухні. Стейк, шашлики, вареники з м’ясом бізона – гурманам пропонують цілу низку страв. Кажуть, що м’ясо цих тварин (а забивають лише самців на першому році життя, самиці - під охороною) дуже делікатне і соковите.
Не менший захват у приїжджих викликає кукурудзяний лабіринт площею півтора гектари. Такий атракціон просто неба пан Попель побачив у Франції і втілив у життя в своєму маєтку. На момент нашого приїзду кукурудза ще була невисока, але коли її стебла вимахують на 2-3 метри заввишки, тут легко заблукати. «Дітей кукурудзи», які подали сигнал «SOS», виводять із лабіринту охоронці, які спостерігають за полем зі спеціальної вежі.
***
На останок хотілося б додати, що туризм у Польщі вважають серйозним сектором економіки. Існує чітка туристичної інформації: Польска туристична організація (національний турофіс) має свій окремий закон, на підставі якого діє, вагомий бюджет (виключно державні кошти) і 14 закордонних осередків для просування Польщі туристичної за межами країни, система регіональних і локальних організацій об’єднує підприємців на місцях і органи місцевого самоврядування), туристичні інфоцентри є в кожному місті і навіть найменшому селі. У них мандрівнику нададуть вичерпну інформацію про те, де можна зупинитися, що варто побачити, як дістатися того чи іншого об’єкта, в які години він працює і скільки коштує вхідний квиток. Тут же можна найняти гіда чи екскурсовода. А ще можна отримати купу яскравих буклетів і туристичних карт різними мовами, в тому числі й українською…  

Чим іще зачаровує Свєнтокшиське?
* У містечку Чмельов раджу відвідати Музей порцеляни. Просто на очах відвідувачів екскурсовод покаже процес виготовлення виробів з цього примхливого матеріалу (зі ста залитих у форми однакових блюдець чи чашок в кінці процесу «виживає» лише 8 виробів, тому порцеляновий посуд є страшенно дорогим. Наприклад, кавова чашка з блюдцем у крамниці поруч з музеєм коштує від 74 злотих (220 грн.), а вартість сервізу може складати й усі 15 тисяч злотих (35 тис. грн.). Відвідувачів також навчать відрізняти делікатну порцеляну від звичайного фарфору (перша просвічується) та посадять у справжню велетенську піч для випікання посуду – у ній туристам показують пізнавальні фільми.
* Умиротвореність і спокій панує в «Пустельні золотого лісу», колишньому монастирі ордену камедулів, що в Ритвянах. Цей скит монахів-відлюдників і справді розташований далеко в лісі, але оскільки нині представників ордену  в світі залишилося не більше ста осіб і відновити роботу монастиря «за призначенням» неможливо, тут створили реабілітаційний центр для тих, хто потерпає від хвороб цивілізації – трудоголіків, інтернетоголіків, шопоголіків. Хворих лікують…мовчанням (за заразком монахів-камедулів, яким дозволялося навіть між собою спілкуватися лише раз на рік), а ще – малюванням, ліпленням та іншими видами творчості. Звісно, «мобілки», комп’ютери та телевізори тут заборонені.
* У Сандомєжі існує музей підземних ходів, якими помережане місто. Вони призначалися  для зберігання товару купців (місто стояло на перетині торгових шляхів), їх глибина подекуди сягає 12 м від поверхні. Місцеві розповідають, що колись ці підземелля врятували місто: смілива дівчина Хелена завела в катакомби монголо-татар, а городяни заклали камінням вхід і вихід. Хелена й вороги загинули страшною смертю. А Сандомєж отримав легенду, яку сучасні гіди оповідають туристам у хитросплетіннях сандомєжських підземних коридорів.

"Україна молода"