Warsaw 17.2 ºC
Контакт з нами
Ганок смерті в Познані, або як повернутися з потойбіччя

Наприкінці  XIX століття  жителів Познані опанував великий страх бути похованим заживо. Наслідком масового психозу стала незвичайна будівля, звана ганок смерті або будинок для тих, що лише здаються мертвими.

Наприкінці  20-х років XIX століття  жителів Познані опанував великий страх. Страх бути похованим заживо. А все через загадкове відкриття на одному з місцевих кладовищ. Наслідком масового психозу стала незвичайна будівля, звана ганок смерті або будинок для тих, що лише видаються мертвими.

Передісторія цього така.

Якось прусська влада наказала зрівняти з землею село Віняри, а його жителів виселити до більшої Познані неподалік. Із собою людям дозволили забрати прах своїх предків. На місці Віняр мали збудувати Цитадель. Це була  пізня весна 1828 року.

У грабарів було багато роботи. Стук лопат, кісти, кістки... Раптом могильники заціпеніли від вигляду незвичайних поховань. У одній могилі натрапили на цілий скелет людини, який був перевернутий обличчям униз.  Кілька могил ще - те ж саме.  Людей горілиць не ховають. Що за сила це зробила - перевернула тіло вже в могилі?

Чутки про дивину, мов лісова пожежа, поширилися сільською місцевістю. Пліткували про це в Познані й усіх околицях. Чим більше людей говорили, тим більше самі себе переконували: невдахи  були заживо поховані, прокинулися під землею,  а потім відчайдушно намагалися вирватися з могили. Людей охопив невимовний страх перед такою смертю.  

Чутки про живих померлих дійшли до графа Едварда Рачинського. Він також був шокований.  Страх бути похованим за життя супроводжував людей з незапам'ятних часів. І був це не зовсім ірраціональний страх. У кінці XVII у Кракові набрала розголосу справа з єзуїтом Петром Скаргою.

Відомий проповідник помер 1612 року. Кілька десятиліть потому розпочався процес беатифікації шанованого релігійного діяча.  У зв'язку з цим було розпечатано  його могилу. Який же шок відчули, коли побачили, що тіло Петра Скарги лежало в неприродному положенні, а внутрішня частина труни була подряпана.

Висновок напрошувався сам по собі: священик був похований у стані клінічної смерті, потім прокинувся і боровся за життя. Процес беатифікації  перервали через підозри, що за таких обставин, занурений у страх і відчай, проповідник міг гудити Бога.

Дев'ятнадцяте століття теж знає подібні історії. Їх переказували на вулиці, цитували газети. Поховання  за життя описано в одній з історій попередником літературної фантастики і жахів Едгаром Алланом По. Люди задавалися питанням, як уникнути такого непорозуміння. Ніхто не хотів потрапити живим під землю.

Пропонувались різні методи – перевіряти труп гарячою праскою або окропом. Якщо померлий був тільки в стані летаргії, його шкіра покрилася б пухирями. Були і більш хитромудрі методи.

У 80-ті роки придворний російського царя Олександра III побудував для себе спеціальний труну з отвором, до якого був прикріплено кілька метрів труби. Це повинно було дозволити дихати під землею, і одночасно труба вела до резонатора. Якби мертвий прокинувся, він міг би подати сигнал працівникам кладовища. (Уявили, так?)

Але жоден спосіб не давав стовідсоткової гарантії. Страх далі жив у людях. Живе донині. Вчені називають його тафофобія.
Граф Рачинський був у Познані одним з найвпливовіших  і значущих фігур. Наполеонівський солдат, письменник, мандрівник, меценат, великий ексцентрик.

Побував у Малій Азії, щоб провести розкопки в легендарній Трої, намагався побудувати параплан з очерету, а на присадибному озері організовував інсценізації видатних морських битв.  Але й він боявся несправжньої смерті.

Роками мучився, що з цим робити. Аж нарешті для себе і для міста вирішив збудувати так званий ґанок смерті. У XIX ст. люди, як правило, помирали удома. Звідти їх везли одразу на кладовище у могилу. Ніхто не вимагав документів про смерть.

Ідею із ґанком смерті Рачинський привіз з німецького міста Айзенах. Звідти ж, 1843 року, наказав взяти  необхідні документи, які служили б як зразок. Рачинський планував звести будову і утримувати її протягом шести років, а далі місто мало само дбати про такий важливий об’єкт. Та графа затягли інші ідеї, потім депресія, потім він вирішив померти абсолютно точно й вистрілив собі в голову з маленької гармати.

Ґанок смерті будував його син, Робер Рачинський 1848 року. Опис незвичного об’єкту зберігся в книзі познанського історика проф. Вітольда Моліка ("Едвард Рачинський 1786-1845", Познань, 1999).

«Це було невеличке приміщення, розділене на три кімнати. В одній постійно при виконанні службових обов'язків сидів грабар. Дві інші були призначені для мертвих - окремо для чоловіків і жінок. До пальців мертвих були прив’язані шнурки із дзвіночками. Грабар мав сидіти у тиші і уважно слухати. Звук дзвоника мав бути надійним доказом того, що нібито померлий є живим. Тоді викликали лікаря для реанімації. Реанімацією були: крапля нафти на язик, розтирання носа спиртом і  масаж серця».

Чи повернули когось таким чином до життя – невідомо. Згодом дивну будівлю розібрали, цвинтар замкнули. На сьогоднішній день це кладовище є історичним. Має назву Цвинтар Заслужених Великополян. Туристи, які сюди потрапляють, мають на що тут подивитись.

Будинок для повернення з потойбіччя, на жаль, залишився лише в переказах, але ця історія, розказана на цвинтарі, заворожує. У всякому разі бажаючих сюди приходити не бракує.

За матеріалами Poznaj Polskę › Wielkopolskie http://poznajpolske.onet.pl/wielkopolskie/przysionek-smierci-w-poznaniu-czyli-jak-wrocic-z-zaswiatow/hyr2he