Наприкінці XIX століття жителів Познані опанував великий страх бути похованим заживо. Наслідком масового психозу стала незвичайна будівля, звана ганок смерті або будинок для тих, що лише здаються мертвими.
Наприкінці 20-х років XIX століття жителів Познані опанував великий страх. Страх бути похованим заживо. А все через загадкове відкриття на одному з місцевих кладовищ. Наслідком масового психозу стала незвичайна будівля, звана ганок смерті або будинок для тих, що лише видаються мертвими.
Передісторія цього така.
Якось прусська влада наказала зрівняти з землею село Віняри, а його жителів виселити до більшої Познані неподалік. Із собою людям дозволили забрати прах своїх предків. На місці Віняр мали збудувати Цитадель. Це була пізня весна 1828 року.
У грабарів було багато роботи. Стук лопат, кісти, кістки... Раптом могильники заціпеніли від вигляду незвичайних поховань. У одній могилі натрапили на цілий скелет людини, який був перевернутий обличчям униз. Кілька могил ще - те ж саме. Людей горілиць не ховають. Що за сила це зробила - перевернула тіло вже в могилі?
Чутки про дивину, мов лісова пожежа, поширилися сільською місцевістю. Пліткували про це в Познані й усіх околицях. Чим більше людей говорили, тим більше самі себе переконували: невдахи були заживо поховані, прокинулися під землею, а потім відчайдушно намагалися вирватися з могили. Людей охопив невимовний страх перед такою смертю.
Чутки про живих померлих дійшли до графа Едварда Рачинського. Він також був шокований. Страх бути похованим за життя супроводжував людей з незапам'ятних часів. І був це не зовсім ірраціональний страх. У кінці XVII у Кракові набрала розголосу справа з єзуїтом Петром Скаргою.
Відомий проповідник помер 1612 року. Кілька десятиліть потому розпочався процес беатифікації шанованого релігійного діяча. У зв'язку з цим було розпечатано його могилу. Який же шок відчули, коли побачили, що тіло Петра Скарги лежало в неприродному положенні, а внутрішня частина труни була подряпана.
Висновок напрошувався сам по собі: священик був похований у стані клінічної смерті, потім прокинувся і боровся за життя. Процес беатифікації перервали через підозри, що за таких обставин, занурений у страх і відчай, проповідник міг гудити Бога.
Дев'ятнадцяте століття теж знає подібні історії. Їх переказували на вулиці, цитували газети. Поховання за життя описано в одній з історій попередником літературної фантастики і жахів Едгаром Алланом По. Люди задавалися питанням, як уникнути такого непорозуміння. Ніхто не хотів потрапити живим під землю.
Пропонувались різні методи – перевіряти труп гарячою праскою або окропом. Якщо померлий був тільки в стані летаргії, його шкіра покрилася б пухирями. Були і більш хитромудрі методи.
У 80-ті роки придворний російського царя Олександра III побудував для себе спеціальний труну з отвором, до якого був прикріплено кілька метрів труби. Це повинно було дозволити дихати під землею, і одночасно труба вела до резонатора. Якби мертвий прокинувся, він міг би подати сигнал працівникам кладовища. (Уявили, так?)
Але жоден спосіб не давав стовідсоткової гарантії. Страх далі жив у людях. Живе донині. Вчені називають його тафофобія.
Граф Рачинський був у Познані одним з найвпливовіших і значущих фігур. Наполеонівський солдат, письменник, мандрівник, меценат, великий ексцентрик.
Побував у Малій Азії, щоб провести розкопки в легендарній Трої, намагався побудувати параплан з очерету, а на присадибному озері організовував інсценізації видатних морських битв. Але й він боявся несправжньої смерті.
Роками мучився, що з цим робити. Аж нарешті для себе і для міста вирішив збудувати так званий ґанок смерті. У XIX ст. люди, як правило, помирали удома. Звідти їх везли одразу на кладовище у могилу. Ніхто не вимагав документів про смерть.
Ідею із ґанком смерті Рачинський привіз з німецького міста Айзенах. Звідти ж, 1843 року, наказав взяти необхідні документи, які служили б як зразок. Рачинський планував звести будову і утримувати її протягом шести років, а далі місто мало само дбати про такий важливий об’єкт. Та графа затягли інші ідеї, потім депресія, потім він вирішив померти абсолютно точно й вистрілив собі в голову з маленької гармати.
Ґанок смерті будував його син, Робер Рачинський 1848 року. Опис незвичного об’єкту зберігся в книзі познанського історика проф. Вітольда Моліка ("Едвард Рачинський 1786-1845", Познань, 1999).
«Це було невеличке приміщення, розділене на три кімнати. В одній постійно при виконанні службових обов'язків сидів грабар. Дві інші були призначені для мертвих - окремо для чоловіків і жінок. До пальців мертвих були прив’язані шнурки із дзвіночками. Грабар мав сидіти у тиші і уважно слухати. Звук дзвоника мав бути надійним доказом того, що нібито померлий є живим. Тоді викликали лікаря для реанімації. Реанімацією були: крапля нафти на язик, розтирання носа спиртом і масаж серця».
Чи повернули когось таким чином до життя – невідомо. Згодом дивну будівлю розібрали, цвинтар замкнули. На сьогоднішній день це кладовище є історичним. Має назву Цвинтар Заслужених Великополян. Туристи, які сюди потрапляють, мають на що тут подивитись.
Будинок для повернення з потойбіччя, на жаль, залишився лише в переказах, але ця історія, розказана на цвинтарі, заворожує. У всякому разі бажаючих сюди приходити не бракує.
За матеріалами Poznaj Polskę › Wielkopolskie http://poznajpolske.onet.pl/wielkopolskie/przysionek-smierci-w-poznaniu-czyli-jak-wrocic-z-zaswiatow/hyr2he