Розпочалися канікули, а плану, куди поїхати, все ще не було. Із великої групи охочих залишилися тільки ми двоє: я, тобто Павел, і ще один Павел, мій друг із ліцею. Чи нас не замало? І куди взагалі поїдемо? Так, без особливих планів, без цілей ми завантажилися з велосипедами в поїзд, який завіз нас на узгір’я, з яких нема іншого виходу, як рушати на Бескиди.
Після майже восьми годин їзди з Кракова ми висіли в Заґуже. Це така мала місцинка на північному схилі Бескидів, де найбільшою визначною пам’яткою є руїни монастиря босих кармелітів. Це також вельми знакове для мандрівників місце, адже тут закінчують свою подорож залізницею всі шанувальники цієї частини гір. Тож і ми почали наш шлях саме в Заґуже.
Рушили у бік Устшик-Дольних — центру Бескидського повіту. Після першої ночівлі нас очікували справжні гори. Жарти скінчилися, і треба було вже починати серйозно крутити педалі. Три наступні ночі пройшли у чарівному сховищі, на перевалі Пшислуп-Царинський на висоті майже 800 метрів над рівнем моря. Звідти ми протягом трьох сонячних, ба, навіть спекотних, днів об’їхали все, що тільки було можливо. Найдовша, понад 80 км, траса вела на «кінець світу».
Так ми назвали найдальше витягнутий на схід край Польщі, адже він фактично клином урізається в Україну. Там — краєвиди, які б захопили найбільшого естета. Це щось на межі захвату й збентеження. Варто ще додати: місце настільки віддалене від найближчого населеного пункту, що зрідка тут можна зустріти людську душу.
Проте, чудову погоду потьмарювали й дощі. Наша подорож була перервана все довшими й довшими зупинками, які тривали стільки, скільки й опади. На щастя, нам часом вдавалося знайти собі сховище. Це могли бути крамниці, де під стріхою ми жували свій черговий сніданок, очікуючи, коли ж дощ нарешті зробить перерву. Одного разу ми знайшли «танк». Це наша далеко не перша в цій подорожі робоча назва, яку ми дали вагону, де перечікували вже далеко не перший того дня дощ. Схованка не була ідеальною, бо дощ таки потрапляв досередини через переднє скло, якого не було, через двері, яких також не було, і через отвір у даху, який був, але невідомо навіщо. Наступної ночі ми залишилися на студентській наметовій базі в Лопеньце. Таких місць для ночівлі в горах є чималенько — там можна дешево виспатися у військових десятимісних наметах. Обід з того, що самі маєте, можна приготувати на печі.
Після двох днів перерви ми вирушили далі. Цього разу надворі стояла непогана погода, а наш маршрут знову точився територією, де можна зустріти лише тварин. Ми стикнулися з двома куницями, які неслися нам просто під колеса. На щастя, в останній момент ми зорієнтувалися й уникнули зіткнення з ними. Були й тут чудові місця, де ми зупинялися. Нема нічого прекраснішого, ніж вид гір, які віддзеркалюються в гладі води. Водойма з’явилась у результаті побудови загати, яка полегшує заселення цих місцевостей бобрами, які зараз потроху відновлюють свою популяцію.
На місце ночівлі – студентську наметову базу Рабе — ми приїхали як зазвичай достатньо пізно, голодні та втомлені. Одначе на нас чекало миле товариство. Крім персоналу бази, тут іще живуть і вовчки або ж соні. Це такий гризун розміром із пацюка з красивим пухнастим хвостом та з великими чорними очима. Дуже шкода, що нам не вдалося зробити світлини, оскільки вони показувалися тільки ввечері при тьмяному освітленні й одразу після того, як хтось із нас витягував фотоапарат, хутко зникали в закутках. Проте через свою присутність на базі вовчки стали її символом.
Того дня ми не змінювали місце своєї ночівлі. Це була неділя, ми впоралися з чималеньким маршрутом, а оскільки по дорозі стояв костел, то ще й вирішили піти на відправу. Фактично, це був одпочинок перед черговим днем. Тож після служби наш шлях лежав далі на захід. Після кількох годин їзди ми досягли річки Ослави, яка є межею між Бескидами та Низьким Бескидом.
Тут також пролягає межа між Східними Карпатами і Західними. Чим далі на захід, тим менш заселеними були терени. От де відчуваєш себе по-справжньому вільними. Невідомо чому, але у таку мить на думку спадає лише один вислів: «Бескид Низький – серцю близький!». Звісно, як заведено у цій частині польських гір, ми швидко збилися з дороги, накрутивши досить велике коло. Це змусило нас змінити маршрут, аби якомога хутчіш добратися до місця ночівлі. Така зміна виявилася вельми корисною. Ми зупинилися на вершині, яка своїми безкраїми галявинами, вже після косовиці, нагадувала просто казковий краєвид. Спуск долиною виявився ще приємнішим, бо ми виїхали на лижню. Важко було б вигадати територію, їзда якою може давати більший кайф — ми неслися по зеленій траві, з неї не стирчало каміння, а сама земля була вирівняна.
Черговий день — це черговий довгий маршрут. Ми подолали близько 70 кілометрів, переїжджаючи через мальовничі гори і затримуючись у просто-таки неповторних місцях. Одним із них був старий камінний місток, що вів до церкви в Ольховці. Якщо в Бескидах жили бойки, то в Нижньому Бескиді мешкали лемки. Залишками їхньої присутності є церкви, поодинокі хижі й колиби, хрести при дорогах, часом підвали, а також плодові дерева, що ростуть в долинах серед відроджуваного лісу.
У Радоцині, в минулому українському лемківському селі, розташована наметова база, якою заправляє Студентське товариство гірських провідників у Кракові. Ми провели там дві ночі, а додатковий день використали на байдикування й оглядини довколишніх цвинтарів та їхніх залишків. З’явилися вони ще за часів Першої Світової війни. На будівництві цих кладовищ працювали видатні архітектори. Деякі з кладовищ зараз являють собою цілковиту руїну. Одним із небагатьох добре збережених елементів є таблички з епітафією німецькою: «Не плачте, що лежимо ось так, віддалені від людей, та й зливи нам даються взнаки. Зате сонце вранці раніше нас тут будить і раніше покриває пурпуровою своєю славою».
Наш похід поволі добігав кінця, отже треба було податися до більш цивілізованої місцевості, з якої їдуть потяги. Найближчою виявилася Криниця, що лежить у Сондецькому Бескиді.
Не знаючи, куди ми хочемо їхати, часом охоплені жахом через відсутність конкретного плану, приречені розраховувати лише на самих себе, ми пережили ці 15 днів, подолавши 600 км. Переїхали ми вздовж і впоперек усі Бескиди, Низький Бескид і частину Сондецького Бескиду. Інколи в тяжких умовах, заляпані болотом та дощем, проте, завжди сповнені ентузіазму. Тож ми повернулися до Кракова з мішком вражень та оповідей і, ясна річ, з планами на наступні канікули. А може, краще не планувати, тоді й вийде щось таке...
Автор Павел Цяптач (Краків)
